Небіжка для ляльки - Олексій Щуров

«Досить на сьогодні навчання, – вирішила Ґейдвіг. – Знати би з чого усе це робиться. Завтра, завтра, завтра. Розбиратимусь завтра».

Останки ляльки полетіли під стіл та знову кудись провалилися. Пристрій було завантажено, і Ґейдвіг почула звук електром’ясорубки та тертя, немов у жорнах млину. Звуки пройшли поза увагою Ґейдвіг.

Покінчивши з трупом порцелянової рабині лялькового раю, господарка крамниці піднялася угору. Цією порою темрява насувалася рано, зараз вечір різко змінювався ніччю, але торгівельні квартали старого міста зачинялися пізно. Ґейдвіг вимила руки і знову одяглася для походу по крамницях. Їй треба було розвіятися, і, щонайголовне, шопінг починав їй подобатися та перетворюватися на її власне друге Я. Одягнувши теплі речі, що вона придбала у цнотливого антарктичного кроля і знову озброївшись кредиткою, Ґейдвіг покинула сої володіння, де вона почала відчувати себе богинею і попрямувала до овочевого – найдальшої крамниці від її будинку. Там вона затарилася морквою, капустою, картоплею, декількома лимонами та яблуками, базиліком і петрушкою, віднесла два пакети до себе, а потім – наступний магазин, м’ясний, де на неї чекали фунт шинки та свіжа баранина. Два французькі багети та три плюшки у пекаря, рахат-лукум до кави, десяток яєць… Врешті-решт, Ґейдвіг забила холодильник на тиждень.

Залишалася тільки бакалія сусідньому домі, найстарішій будівлі на цьому майданчику. Чомусь Ґейдвіг не хотіла йти туди, проте її щось змушувало і тягло до дому з червоної цегли, у якому не було натяку на вікно чи вітрину. На дерев’яних дверях кривими літерами було написано «Букалея», а під цим – напис дрібнішими: «Стукати. Завідчинено. Напис слів вивірено за словником школи. За памілки бити автора».

Після довгих вагань Ґейдвіг нарешті взялася за бронзове кільце і постукала у двері. Чекати довелося хвилин п’ять, поки не заскрипів засув і рука не втягнула Ґейдвіг у приміщення – на вигляд звичайна крамниця, але без електрики. У на полицях містився звичайний крам, яким торгують у бакалії, але усі товари були ретельно розсипані по глиняних банках з написами тим самим кривим почерком, що зробив напис на дверях. На стійці знаходилися терези – іржава річ з двома чашами, касовий апарат був також допотопним, бо треба було крутити ручку, щоб він працював, а за прилавком сиділа ще одна продавщиця. Стара чи ні – важко було сказати. Поверх одягу було накинуто крапчастий плед, у який вона куталась, бо у приміщенні було холодно. У такому світлі неможливо було розгледіти її обличчя, тільки волосся, чомусь завите у буклі, Белло наче сніг. Ґейдвіг втратила дар речі від того, що ця жінка з такою силою затягнула її до свого магазину.

– Ну, так що будемо вибирати? Мій час – мої гроші, – прорипіла тітка, не припиняючи плетіння та клацаючи спицями. – Май на увазі, що я тут рахую час по хвилинам.

– Сіль, цукор, крупи – гречану та пшону, – каву та чай, – нарешті відповіла Ґейдвіг.

– Візьми банку та постав на стійку, – проказала продавщиця. – Я тобі нічого давати не буду. Тут самообслуговування.

Ґейдвіг довелося багато часу витратити на пошуки не обхідних банок та ставити їх по одній на прилавок. Поставивши останню банку вона запитала:

– Мені і самій важити?

– Терези не працюють, я продаю банками. Шість банок по сотні, отже шістсот, плюс послуги: за стук – десятка, за запрошення двадцять, за вилупляння на товар – тридцять, розмова №1 – сорок, самообслуговування – десять за хвилину, калькуляція – п’ятдесят, підбиття підсумку – сорок. Підсумок – тисяча.

– Я нарахувала тільки дев’ятьсот сорок.

– У тебе картка, я і так знаю. Готівкою зараз ніхто не користується, як у добрі старі часи. Я знімаю відсоток за користування терміналом. А безкоштовно моя тобі порада: я живу тут давно і знаю про сусідній будинок багато чого. Не стану тебе залякувати, тільки там ти далеко не перша і не остання. Куди вони пропадають я не знаю і не хочу знати. Якщо не пізно, кидай усе і тікай. Дивні туди ходять люди і дивні товари там купують. Не знаю, що там відбувається, але справи там страшні. Хоча стіни тут товстезні, але голоси проникають крізь камінь і мені стає моторошно від них. Якщо дзвонитимеш до поліції, або ще кудись, хто тобі повірить? Божевільна, скажуть. А я багато чого бачила. Один раз дівчиськом у ту крамницю зазирнула. Знаєш, що тоді зі мною сталося? Краще не знати – міцніше спатимеш. Зараз давай сюди кредитку.

Ґейдвіг простягнула дивній продавщиці пластикову картку. Та швидко здійснила платіж і повернула шматок пластику клієнтці. Залишивши «Букалею», Ґейдвіг полегшено зітхнула, незважаючи на шість банок у руках. Вона дійшла до дому, сіла на сходи, обережно поставила банки на сніг, відімкнула двері, занесла товар до кімнати і потім увійшла сама. «Сама вона божевільна та дурна з бакалії, – подумала Ґейдвіг. – Місце тут і справді дивне, але не дивніше від отого будинку у лісі. А клієнти мають гроші – то хай платять». Останню фразу вона повторювала уже вкотре, зараз скоріше для самозаспокоєння.

На кухні Ґейдвіг розставила банки у шафі, заварила чаю. Проковтнувши гарячу суміш, вона вирішила піднятися до себе та ще раз переглянути нотатник. Тільки вона увійшла до крамниці, як подзвонили, і їй довелося відмикати двері, щоб впустити Ікола.

Він зайшов, окинув поглядом приміщення та задоволено посміхнувся.

– Бачу «Ляльковий рай» вже відкрився та розпочав роботу. Що ж для першого разу непогано, але ця клієнтка з невибагливих, тому радуйся, що легко її позбулася.

– Ти щось хотів мені сказати, Іколе? – зараз його присутність скоріш дратувала, ніж була приємною.

– По-перше, поздоровити з вдалою початковою оборудкою, а по-друге, – і він вдав, що незадоволений, – по-друге, наказано змінити твій імідж і вилучити картку на користь корпорації. Завтра отримаєш свою, матимеш половину прибутку. Звісно, з них відрахують те, що ти витратила сьогодні. Доречи, чому тратила так скромно? Твої статки зростатимуть, і ти будеш змушена витрачати більше на себе улюблену.

– Мені приємні твої поздоровлення, – трошки сухо відповіла Ґейдвіг, – але я зараз мушу ще раз переглянути нотатник. – Потрібно завтра практикуватися.

Ікол легко застрибнув на високий прилавок та сів, підперши голову лівою рукою. Його обличчя мало незадоволений вигляд, але неможливо було дивитися на нього без посмішки.

– Так ти мені не зробиш гарячої кави? – спитав він, розтягуючи слова. – З вершками?

– Ти слідкував за мною? – поцікавилась Ґейдвіг. – Де твої агенти, я їх не бачу, отже ти цей хід виграв, визнаю.

– Наглядачі за тобою є, але не там шукаєш, – розсміявся Ікол. – Про каву я серйозно.

– Тоді йдемо до кухні. Там і поговоримо.

– Краще тут. Я зручно вмостився і не хочу спускатися, – відповів Ікол.

Щоб прискорити процес, Ґейдвіг приготувала напій у кавомашині, а вершки додала з балону, що знайшла у холодильнику, бо намагаючись додати звичайних вершків, вона ледве не відірвала трубку капучинатора. Каву Ікол проковтнув залпом, поставив філіжанку поруч з собою.

– Ти більш нічого не хочеш мені розповісти? – спитав він напівбайдужим тоном. – Про жорна.

Ґейдвіг здивовано подивилася на нього.

– У твоїй майстерні є така штукенція – утилізатор зветься. Кидай у нього усе, що вважаєш за непотріб і він усе знищить. Знаходиться під підлогою, працює автоматично. Самій під стіл не раджу залазити. Що впало – те й пропало, як кажуть.

І посміхнувся їй, трохи вишкірюючи зуби.

– Картку, – промовив він і вигнув спину наче роздратований кіт.

Ґейдвіг дістала шматок пластику з кишені штанів та демонстративно передала його Іколу. Той знову посміхнувся, задоволено, та сунув пластик до внутрішньої кишені темно-синього пальта.

– Так краще для тебе. Твою принесу через день, та будемо створювати тебе нову ще раз. Мені цікаво, як там маленька Августа. Чи їй не боліло, коли ти її скинула, потім так по-звірячому різала, а наостанок кинула до жорен?

Тон, з яким він це сказав, був сухим, але від нього Ґейдвіг по-справжньому злякалася.

– Бачу, мої слова тебе вразили, але що з тобою? – весело розсміявся Ікол. – Це ж тільки бездушне нежива лялька, яку я жартома назвав Августою.

– Садюго, – пошепки видавила крізь зуби Ґейдвіг.

– А від страху ти отримала задоволення, – Ікол продовжував приколюватися. Він схопив чашку та надяг собі га носа, забруднюючи його кавовою гущиною. – Уяви, лялечко, на якому зараз місці воно буде?

Ґейдвіг нічого не сказала – тільки вихватила філіжанку, гримнула нею об підлогу і побігла до себе під регіт Ікола. Вичекавши, доки вона замкнеться у спальні, він піднявся нагору та розмістився у вітальні на софі, не перестаючи реготати та викрикувати різні дурниці. І так протягом ночі, заважаючи Ґейдвіг спати і вивчати записи.